 |
 |
Тризна |
|||
Коли
нічне небо осяяне
Спалахами блискавиць;
Або безхмарне воно
Та ллють світло зорі та місяць –
Ти на Перунів Шлях подивись – придивись,
Але не на небо, а у чорний колодязь…
Там в’ються
дороги аж до Небокраю –
В кожного своя;
Нам від народження Доля плете їх –
Й одна з них – твоя.
…Крізь
поля йдуть стежки
Та гірськими хребтами;
Прямують крізь гроти
Та повзуть берегами
Мостами чи бродами перетинають
Річки та драгви;
У буревіях зникають…
В лісах губляться – щезають…
А ні
зупинитись, а ні звернути
Зі шляху, що Долею дано:
Заваду не обійти;
Злякавшись, ховатися марно!
Ти став
на той шлях, щоб його пройти, -
Хай би як було важко! – Йди!
Крізь будь-що – не озирайся!
Не зупиняй ходи!
Шовками
стелитиметься землею
Зів’яла та зім’ята трава…
Ітимеш довго – до смерті йтимеш
Стежками Долі крізь Ліс життя.
В’ються
дороги, сплітаються –
Доля плете навмання.
Кожен має пройти свій шлях
До Небокраю життя…
Перші
скажені грому розкати
Чисте повітря пронизують –
Так завжди навесні на Нашій землі.
То грози сніг останній змивають…
Б’ють
бойові барабани Весни –
Дощами й громами.
Вісники перших трав – вони,
А супутники їх – холодні тумани.
Тане
на річках змутнілий лід,
За течією несеться –
Опір без сенсу – Весна йде;
Його смерть неминуча – кришиться, б’ється…
Де-не-де
на деревах ще є
З осені листя – чорніє…
Не лишиться нічого – градом зіб’є
Весна. Та спалить змарніле.
Й димом
полине у височінь,
Де хмари межують неба блакить;
Зірветься Вітер з Карпатських гір,
Та й розшматує у мить…
Вітер
з гір несе Весну,
Засіє її у степах над Дніпром
Пролісками, бо пам’ятає сумну
Цю землю, що взимку сам скував морозом.
Вітер
несе на Вкраїну Весну
Від Карпатських гір до славетного Дону!
Влітку розквітне в лісах Чигирину,
А восени верне додому…
Дощами…
... Ой,
як було з-за обрію
Випливали княжі човни:
Ратників сотні – чисельна Дружина
Із Києва на Візантію рушили…
Блистіли
мечі та штандарти Перуна –
Стихали Дніпровські пороги!
Стрімко летіли човни Святослава –
Несли ж їх бо внуки Стрибожі!
Без бою здалися христові паскуди,
Побачивши щит із Свастям…
Час пройшов та підлотою взяли:
Помер Князь й Русь укрилась нещастям…
Топили
в крові, ґвалтували – хрестили;
Вільних Росів рабами зробили.
На Землі Прабатьків вже нові хазяї;
На Священних Місцях смердять церкви…
Чому
ж не знали?! Не зруйнували,
Вщент не громили, Царград не спалили?!
Ой, як би то знали – не чекали б:
Сповна б заплатили – Русь би не зганьбили!
Гей, Святославе! Де ж твоя могила?!
Де тая сила? Смерть вже Русь скосила!
Вставай, Князь Могутній! Військо чекає!
Веди нас, Княже! У похід вирушаймо!
Хай рухнуть
хрести, бо ми знищимо брехню!
Розтрощимо отруту христа гнівом Перуна!
Вирвемо з коренем жало YHVH
З тіла Роду прадавніми рунами!
Хай знову на нашій Священній Землі
Слава справжнім Героям лунає;
Хай Вільний та Чесний Руський Нарід
Серцем чистим Віру Батьків пригадає!..
Пам’ять,
що піниться в жилах струмками
Чи рікою тече, чи б’є джерелами –
Шепоче, кричить або грима Громами;
Загравами сипле чи рветься Вітрами –
Пам’ять крізь Простір; крізь Час, що віками
Летить в Небуття, - наш ланцюг з Прабатьками
Роду зв’язок поміж ними та нами.
Пам’ять у Крові! – височиться горами.
В міжгір’ї
сивіють тумани:
Тумани-спогади минулих століть…
Прадавньої Віри кургани,
Порослі хвощами та мохами
Укриті роками до верховіть.
Хай рунами
зморшки карбують лице,
Волосся знецвітиться блідими льодами:
Честь та Кров – понад усе!
Славу на крилах сталевих несе
Дух Героїв, що розірвуть кайдани.
А крони
дерев все також листя скидають
Як і сотні років тому – несамовито.
Уламками криги у повінь спливають,
Тануть, але все ще чекають –
Предків обличчя, забуттям оповиті…
Ті ж
самі співають Пісні
Збентеженими голосами –
Там, де все також Купальські Вогні
Палають, мов зорі у височині.
Та сіють вночі нащадкам снами…
Як у
Пожарах Сталь співала,
Коли у руїнах Вкраїна лежала –
На захист вставала вся Нація-сім’я –
То пам’ятає Наша Земля!
На ворога
йшли, життя віддавали,
З попелу Україну підіймали.
Що бачимо сьогодні? – Україна у вогні,
Але Сталь не співає пісні свої…
То що
ж із тобою,
Українській Народе?!
Кличе до бою
Батьківська Земля та Воля!
Руки
скрутили, мечі відібрали;
Кайданами брехні Волю скували;
Очі заплющені, вуха глухі…
Нарід мій у Безодню ведуть пастухи.
Гидко
та болісно… Україно моя,
Матір-земля загарбана ворогами…
В руїнах, в пожарах стогне вона!
Рід майже в могилі, але Сталь не співає!
Вставай,
Україно! Вставай вже до бою!
Доки ще є кому тримати зброю!
Пригадай як вставала на бусурманів;
Як били хозар! Як Сталь співала у Пожарах!
Хай вороги
згинуть, немов роса на Сонці!
Нам панувати у Нашій сторонці!
Як Сталь співала у Пожарах – пригадаймо!
Коли Батьківщину вже мало любити – захищаймо!!!
…Крізь
скрегіт мечів
Та плями ворожої крові;
Крізь Полум’я бою
Та поранених стогін –
Скинь примару, зупинись!
Бо ти вже мертвий, Воїн!..
Отямся
й зброю опусти
Стомленою рукою;
Озирнись!!! –
Валькірії вже за тобою!
А поле
вкривають ворожі трупи,
Налякані очі їх – воронам їжа.
Чуєш? – Ріг гуде… Тебе зве!
Й тиша… Тиша…
Не б’ється
твоє серце,
Бо крові в жилах не лишилось…
Бліде обличчя…
Але життя посмерті не спинилось!
Ти Міст
пройшов й відкрились Брами
До Залу зі списів та щитів…
Своєю зброєю ти зміцниш його стіни
До Дня Важливішої з Битв.
Дивись!
– встають з-за лав могутні Вої
Та келихи свої підносять вгору…
Ось – Пращури твої тебе впізнали.
Ось – Одноокий зве до свого столу.
Запрошують
зайняти своє місце,
Бо Честь тобі була за життя дорожче.
Ходи до них, хоробрий білий Воїн!
(Дух – Сталь, Міць – Полум’я, Лють- Вовча).
Віє дим…
Струни дерев чіпляє…
Самотнім стогоном відгукнеться,
Та стихне.
Хто знає?..
Чи не
згасне Полум’я, що в іскрах
Вже ледве дихає життям?
Чи не напрасне це буття?
Хто володіє Знанням?
Куди
ховаються Тіні
Від спеки під Сонцем палючим?
За ким плачуть Дощі?
Про що мовчать Скелі та Кручі?
Що шепоче
Вітер Травам,
Скидаючи їх срібні Роси?
Де народжені Сніг та Блискавки?
Багато Зорей у Неба, - та чи досить?!
Дим це
казав, та чи слухав хто?!
Відповідав, хоча й не питали його…
Сам собі все співав під стогін гілля…
Хмари слухали та чула Матір-Земля.
Поглядом
гострим на світ подивись:
Єдність Традицій? – вбивають її!
біблії фальш нам принесли сюди,
Безглузду, як і все від ЖЪ.
Нищать Культуру вогнем і мечем.
І «Світлом» назвали темряву й страх…
Як лихоліття оце подолать? –
Повстати та скинути марення жах!
Гнів!
– що народжений в Нас!
Гнів! – лютим вогнем палає!
Гнів! – чесних, вільних Людей!
Гнів! – Гнів такий, що вбиває!
Гнів! – Нас за Сонцем веде!
Гнів! – Гнів безжальний і дикий!
Гнів! – всіх Шляхетних Людей!
Гнів! – Його вже не спинити!
Брехнею
й підлотою скований ти,
Спустошений Край Наш, в руїні і злі…
Волю Прадавню продали за хрест,
холопами й бидлом зробили Нарід!
Століттями змушують зраджувать Рід
І рабську покірність «чеснотою» звать.
Скрізь кров і кістки, ланцюги і тюрма –
Таким ти побачиш теперішній світ!!!